Експозиційні стенди першого розділу “Дитячі роки Марійки Підгірянки” знайомлять нас з мальовничим селом Білі Ослави, в якому 29 березня 1881 року народилася відома дитяча письменниця Марія Омелянівна Ленерт у родині лісничого Омеляна Ленерта (німця за походженням) і українки Теофілії Волошин.

Саме з батьком-лісівником насолодждувалася свіжістю вітру з полонини, запахом смерек, дзюркотливим шумом гірських потоків та співом птахів. Звідси і псевдонім – Підгірянка, який сама поетеса коментувала так: “Я – самоук, несміле дитя Підгір’я, списувала, що мені старі ліси розказували. Писала, бо чула душевну потребу вилити на папір ті враження, якими напувала мене краса природи”.

З п’яти дітей у родині навчався лише брат, для дівчаток бракувало коштів, тому Марійка закінчила лише початкову школу, а надалі освіту здобувала самотужки.

У другому розділі експозиції “Юність поетеси” представлено відомості про складання Марією Ленерт екстерном іспитів за восьмикласну жіночу школу в Коломиї, потім за Львівську жіночу вчительську семінарію і отримання призначення на посаду вчительки в рідну Уторопську школу.

У Львові познайомилася з Іваном Франком, а згодом дебютувала як поетеса: 1902 року в газеті «Діло» надруковано вірш «Ой не нам в кайданах ходити», під яким юна поетка вперше підписалася колоритним літературним прізвищем - Підгірянка.

Також дізнаємося про зміни в особистому житті. 1904 року на вчительському вічі у Львові познайомилася з учителем із села Рибня, Августином Домбровським, який невдовзі став її чоловіком.

Згадуючи згодом першу зустріч з Марійкою Ленерт, зазначав: “Побачив молоду вчительку, яка всім своїм виглядом, поведінкою, вдумливим виразом лиця, великими синіми розумними очима відрізнялась від інших”.

Удвох радісно працювалося. Були друзями, однодумцями, багато читали. 1906 року народився первісток Остап. Раділи й виходу в світ 1908 року першої поетичної збірки “Відгуки душі”.

Третій розділ експозиції “Марійка Підгірянка – зріла особистість” висвітлює важкі умови, в яких жила та працювала сільська вчителька Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська на Закарпатті. Австро-Угорська влада була незадоволена діяльністю сім’ї вчителів-просвітителів, тому перекинула Августина Домбровського в село Ворону, розлучила з родиною. Лише  через два роки завдяки наполегливості Августина їм дозволили бути разом – Марійка, у якої народився другий син, переводиться до Ворони, віддано працює. Згодом народжуються Марко і Дарія.

1914 рік. Домбровський у війську, а Марійку з чотирма  дітьми депортують до Австрії, поселяють у бараках для біженців. Та й тут вона не полишає учительської праці, організовує школу для дітей біженців. Щоденно пішки долає дев’ять кілометрів дороги від місця проживання до табору, витрачає власні кошти, щоб діти мали на чому писати. Перебуваючи на чужині, тужила за рідним краєм, тож пише поему “Мати-страдниця” і укладає збірку поезій “На чужині”.

Після ліквідації таборів Марійка Підгірянка через Чеську Моравію переїжджає з сім’єю на Закарпаття – учителює у Заріччі, потім у Порошковому. Багато пише, друкує вірші у читанках, букварях. Веде просвітницьку роботу серед селян. І за це уряд звільняє її з роботи. Чоловік опиняється у Польщі, діти в Празі в інтернатах для дітей біженців, а Марія Омелянівна на запрошення Ганни Ключко – дочки Івана Франка – поїхала у село Довге, де виховувала і навчала її синів впродовж року.

Потім повернулася у Галичину і при допомозі брата Северина, який працював референтом шкіл у Львові, отримала роботу: вчителювала в селі Антонівці (при умові, що чоловік і діти не будуть до неї приїздити). Тут, на Тлумаччині, Марійка Підгірянка плідно віршувала й урожайно друкувалася в коломийських часописах «Жіноча доля»  і «Світ молоді». Організовувала активну роботу драматичного гуртка і сільського хору, для дитячого театру написала п’єсу “В чужому пір’ю”. Згодом була переведена на посаду директора школи у селі Братишів.

Праця, праця і праця аж до 1941 року, коли сталася непоправна трагедія – на Марійку Підгірянку налетів сполоханий кінь. Лікарі ледве привели її до тями. Марійка одужала, але повернутися до учительської праці вже не могла. Перестала й творити. ось як про це згадує чоловік поетки: «А коли у пізніх життєвих роках муза загостила на годину-дві, то вже не годна була викресати ні ніжності відчуттів, ні барвистості слова, але все ж таки і в цих її пізніх прив’ялих квітах залишилася любов до всіх і до всього, що рідне”. В останні роки життя, відірвана від своїх рідних гір, вся заглибилась у невмирущу музику свого дитинства, тому й  писала переважно для онуків, називаючи себе «бабцею Клабцею». напружуючи всі свої сили, працювала й над перекладами творів Даніеля. Дефо, Р. Тагора, Кожишіка.

Найдорожчими для нас, руднівчан, є експонати четвертого розділу «Наша землячка», які розповідають про переїзд родини Домбровських 1957 року в Рудно – передмістя Львова і винаймання квартири у Михайла Ситника. Тому один з експонатів кімнати-музею демонструє меморіальну дошку на будинку в Рудно, де поетка провела свої останні роки з 1957 по 1963.

На новому місці Марійка Підгірянка відразу немов розпочала ( після великої перерви) новий виток письменницької праці. Сюди до неї в гості приїжджали творчі люди Львівщини. Львівські майстри красного письменства долучилися до своїх київських колег, щоб Марійку Підгірянку прийняли до письменницької спілки: з 11 червня 1960 року Марійка Підгірянка – член Спілки письменників. Найстаріша поетка в україні була дуже подивована, коли до її домівки завітали друзі по перу зі Львова, щоб привітати із 80-річчям. Під текстом вітального листа підписалися три десятки літераторів Львівщини, серед яких титуловані Ірина Вільде, Ростислав Братунь, молодий поет Володимир Лучук, які доклали багато зусиль, щоб поетку не забули. Її твори почали друкувати у газетах і літературних часописах («Жовтень», нині «Дзвін»). 1962 року вийшла остання прижиттєва збірка Марійки Підгірянки. Називаючи себе жартома «бабусею української поезії», у розмові з львівськими письменниками Марійка Підгірянка зазначала: « Хоч я вже в такому віці, коли сили залишають людину, та не скоряюсь цьому, хочу жити і буду писати».

Серед експонатів музею є й остання прижиттєва фотографія письменниці.

Життєві випробування, бідування підірвали здоров’я мисткині, вона відчувала, що її життєва доріжка добігає до кінця:

 Стежечка в’ється, іти прийдеться

В кінець життя. Стежка не легка – без вороття.

18 травня 1963 року перестало битися серце народної поетки Марійки Підгірянки, тож експонатами музею є й  світлини прощання та поховання мисткині на Личаківському кладовищі у Львові.

 

         Перецвіли яблуні й фіалки,

         Переплили дні, немов вода –

         Мені днів ні літ моїх не жалко,

         Бо я буду вічно молода.

Зовсім похила віком поетка залишилась молодою в душі і завжди знаходила тепле, сердечне слово для тих, хто її оточував. Частими гостями в учительки-поетки були учні середньої школи №74, до яких вона линула своєю щирою душею. Бачачи цікавість дітей, Марійка Підгірянка вчила їх німецької мови, читала вірші Т. Шевченка, Лесі Українки, показувала книжки, написані різними мовами, і читала їх, адже знала й польську, чеську, англійську, італійську. Уміла світла бабуся зацікавити, полюбляли забігати до неї руднівські школярки, що жили по сусідству, щоб послухати казки, лісові легенди та захоплюючі розповіді. Дуже любила дітей і зелений садачок біля будиночка, тому вдячні дітлахи приносили їй квіти, свої посмішки й чисту дитячу любов.

Тож інші експонати цього розділу – це вшанування пам’яті відомої поетки у школі №74: фотографії літературного ранку, сценки з п’єси “В чужому пір’ю», зустрічі Марійки Підгірянки з львівським и пистменниками в день її 80 – річчя. Також є фотографії виконавців ансамблю «Перлинка» творів Марійки Підгірянки на музику Алли Басової.